Все авторы   |   Все записи   |   СТАТЬ БЛОГГЕРОМ

Юрій Малашевич
Депутат Черняхівської районної ради...
Об авторе
2017-06-28 05:50:06 __Юрій Малашевич

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ЧЕРНЯХІВСЬКОГО РАЙОНУ. ЧАСТИНА ДРУГА. 1917 – 1941

Джерела дослідив і результати дослідження систематизував Юрій Малашевич

Історична справедливість вимагає перегляду розвитку історичних подій, оскільки від Лютневої революції та Жовтневого перевороту 1917 р. в Росії і до остаточного встановлення радянської влади в Україні в другій половині 1920 р. пройшло майже 3 роки. Ці обставини віддзеркалюють особливості формування органів управління медичною справою наведеного періоду. У 1917 – 1919 рр. в Україні спостерігалася складна військово-політична ситуація. Вона відтворювала зміни, обумовлені боротьбою за владу між Тимчасовим урядом Росії і Українською Центральною Радою (УЦР), яка домоглась від нього важливих для України поступок; між останньою і радянською владою, проголошеною 12 грудня 1917 р. 1-м Всеукраїнським з’їздом Рад (Харків); між радянською владою і гетьманським урядом, а потім Директорією, Добровольчою армією Денікіна та іноземними окупантами. Влада в Україні, яка перетворилась в арену не тільки громадянської війни, а й іноземної інтервенції, неодноразово переходила від однієї суспільно-політичної сили до іншої, що призводило до двовладдя. За цей же короткий час Україна пережила декілька етапів своєї державності, кожний з яких характеризувався своїми особливостями щодо побудови центральних органів управління охороною здоров’я. Перший з них – період правління Української Центральної Ради – охоплював тринадцять з половиною місяців (17 березня 1917 р. – 29 квітня 1918 р.), за які Україна пройшла шлях від частини Російської імперії через національно-територіальну автономію (перший універсал УЦР від 23 червня 1917 р.) до проголошення Української Народної Республіки (третій універсал УЦР від 20 листопада 1917 р.) і її незалежності (четвертий універсал УЦР від 22 січня 1918 р.). Формуючи власні управлінські структури, Центральна Рада в частині управління медико-санітарною справою попервах наслідувала приклад Тимчасового уряду Росії, який вищим своїм медико-адміністративним органом проголосив Центральну лікарсько-санітарну Раду. Результатом цього стало створення в Києві Крайової (в розумінні державної української) лікарсько-санітарної Ради – першого органу управління медико-санітарною справою автономної України. З доповіддю "Утворення Крайового медично-санітарного органа при Генеральному Секретаріаті Української Центральної Ради" (перший уряд автономної України) на 1-му Крайовому лікарсько-санітарному з’їзді (Київ) 15 жовтня 1917 р. виступив декан медичного факультету Українського Народного Університету професор О.В. Корчак - Чепурківський. По доповіді лікаря Н.П. Малигіна "Про лікарсько-санітарний устрій на Україні при новому її державному будівництві на демократичних засадах" з’їзд прийняв резолюцію, в якій наголошувалось, що "весь лікарсько-санітарний устрій повинен базуватись на тих же, напрацьованих громадською медичною думкою, демократичних основах, на яких раніше будувалась земська медицина". Як відомо, основними її принципами були, зокрема, безкоштовність медичної допомоги, її загальна доступність, профілактичний напрямок, участь громадськості у будівництві системи медико-санітарної допомоги, а в галузі управління–принцип самоврядування, що Українська Центральна Рада і вважала доцільним запровадити на терені автономної України. Тимчасовий уряд Росії змушений був визнати не тільки новий орган управління медичною справою в Україні – Крайову лікарсько-санітарну Раду, а і необхідність взаємодії з ним з організаційних питань. Про це наголошено в урядових тезах "По вопросу о врачебно-санитарном строе в России при новом государственном ее устройстве на демократических началах" (1917). Головою Крайової лікарсько-санітарної Ради став лікар Борис Павлович Матюшенко (1883–1944) – уродженець Києва і вихованець медичного факультету університету св. Володимира. Але Крайова лікарсько-санітарна Рада проіснувала короткий час. Вже в січні 1918 р., після проголошення незалежності УНР, в структурі нового уряду – Ради Народних Міністрів, яка змінила Генеральний Секретаріат, замість неї був заснований Департамент охорони здоров’я, першим директором якого став також Б.П. Матюшенко. Згодом Департамент очолив Євмен Лукасевич (1871–1929) – вихідець із Східної Галичини, який медичну освіту здобував у Львові, Відні і Цюріху, лікарський диплом нострифікував у 1905 р. в Харкові, після чого працював у Києві терапевтом і епідеміологом. На 1-му Крайовому лікарсько-санітарному з’їзді його обрано заступником голови Всеукраїнської спілки українських лікарів та редактором часопису "Українські медичні вісті" – першого у Наддніпрянській Україні періодичного медичного видання. Навесні 1918 р. він став одним з засновників Українського Червоного Хреста. Проте у зв’язку зі зміною політичної ситуації, обумовленої громадянською війною, переходом на окремих територіях влади від УЦР до більшовиків і навпаки, Департамент охорони здоров’я, як орган управління, фактично не розпочав своєї діяльності і не зміг внести нічого нового в управління медико-санітарною справою. В той же час в районах, контрольованих органами радянської влади, яка проголосила побудову нових органів державного управління, почалась поступова ліквідація дореволюційних форм управління медичною справою (губернських та повітових лікарських управ) і створення при виконкомах місцевих рад медико-санітарних відділів – перших радянських органів управління медичною справою. Тобто, в управлінні медичною справою, а скоріше – медичною допомогою, наступило двовладдя.

Другий етап у формуванні центральних органів управління медичною справою відноситься до періоду правління гетьмана П.П. Скоропадського. Цей період розпочався після падіння УЦР в кінці квітня 1918 р., тривав сім з половиною місяців (29 квітня – 18 грудня 1918 р.) і ознаменувався проголошенням Української держави (29 квітня 1918 р.) та скасуванням всіх законів Центральної Ради. Безпосередньо в управлінні медико-санітарною справою спостерігалося повернення до дореволюційних форм: відновленням діяльності міських управ з відділами народного здравія, губернських та повітових земських управ з санітарними бюро. Але для історії управління українською медициною період гетьманату особливо знаменний тим, що саме цей уряд вперше в історії України на початку травня 1918 р. заснував власний національний орган централізованого управління медичною справою на рівні міністерства – Міністерство Народного Здоров’я і Опікування (наймало приміщення у Товариства швидкої допомоги по вул. Рейтарській, 22). В самій назві міністерства, що поєднувала народне здоров’я з опікою, відтворювались історичні надбання вітчизняної медицини (заснування в Україні ще в ХV ст. Медико - опікувальних закладів) щодо всебічного підходу до справи піклування про здоров’я населення. В законопроекті про міністерство вказано: "І. Міністерство Народного Здоров’я і Опікування є вищим керуючим і доглядаючим органом по всім справам, які торкаються охорони народного здоров’я і опікування в різних галузях державного та громадського управління і об’єднує, згідно з єдиним державним планом, всі заходи відносно народного здоров’я і опікування ІІІ. Всі медико-санітарні та піклувальні, громадські та приватні інституції підлягають компетенції Міністерства Народного Здоров’я і Опікування і всі розпорядження уряду відносно цих інституцій переводяться виключно через Міністерство Народного Здоров’я і Опікування"

Дослідники становлення української державності Я. Малик із співавторами (1995) наголошують на тому, що до Кабінету Міністрів уряду гетьмана добирались не політичні лідери, а переважно фахівці, що досить актуально і в наш час. Першим міністром охорони здоров’я України став Всеволод Любинський (1840-1920) – уродженець Київщини, фармаколог. Він належав до групи міністрів, які провадили курс на українізацію держави. Директорами департаментів міністерства стали: медичного – Б.П. Матюшенко, санітарного – О.В. Корчак-Чепурківський, загального – М. Галаган; завідувачами відділів: освіти – В.П. Піснячевський [вихованець Петербурзької військово-медичної академії, брав участь в організації української парламентської фракції в Першій Державній Думі (1906), в 1917-1919 рр. видавав власний часопис "Одеський листок", редагував газету "Молода Україна"], інформаційно-видавничим – Ю. Меленевський (започаткував видання українською мовою "Вісника Міністерства Народного Здоров’я"), судової експертизи – Сулима, санітарно-технічним-О. Земляніцин, демобілізаційним – О. Сидоренко. Комісію української медичної термінології очолив М. Галин. Функції міністерства формувалися за першочерговими вимогами того часу: організація охорони здоров’я цивільного населення, забезпечення разом з Міністерством військових справ санітарної опіки торговельного флоту, сприяння Міністерству внутрішніх справ у репатріації українських громадян, допомога полоненим, разом з Міністерством закордонних справ – повернення емігрантів-українців із країн Заходу та Далекого Сходу, співпраця з Міністерством торгівлі у справі придбання за кордоном лікувальних засобів для України. Про невідкладні завдання міністерства того часу свідчить український державний і політичний діяч, історик Д.І. Дорошенко: "Міністерство Народного Здоров'я і Опікування мало перед собою дуже складне і важке завдання: поліпшити санітарне становище краю, що був кілька років почасти тереном війни, або ж найближчим запіллям мільйонових армій, був весь захоплений виром громадянської війни; в краю розвинулись пошесні хвороби, загрожувала зі сходу холера, а тим часом медичний і санітарний апарат був у значній мірі зруйнований і почувався величезний брак медикаментів і санітарних засобів. Енергія міністра В.Ю. Любинського і його найближчих помічників – д-ра Є.І. Яковенка і доктора Б.П. Матюшенка – була направлена в першій мірі на боротьбу з пошестю, на підтримку й обновлення існуючих уже в краю великих лікарських інституцій, на використання величезного майна особистого персоналу медико-санітарних організацій військового часу, таких як Червоний Хрест, Земський і Міський Союзи та інших". Третій етап – період правління уряду Директорії (18 грудня 1918 р. – друга половина 1919 р.), створеного опозиційним до гетьмана Українським Національним Союзом. Він характеризувався відновленням законів Української Народної Республіки, тобто часів Центральної Ради, і проголошенням 22 січня 1919 р. акту її возз’єднання з Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР, 1918) в єдину соборну Україну. В основу управління медико-санітарною справою Директорія поклала гетьманське законодавство, зберігши Міністерство Народного Здоров’я і Опікування, яке під час її перебування в Києві очолив Б.П. Матюшенко. В той же час слід підкреслити, що саме на початок періоду правління уряду Директорії припало заснування першого радянського централізованого органу управління медико-санітарною справою – Народного Комісаріату охорони здоров’я України (НКОЗ), декрет про який був виданий 21 січня 1919 р. і головним завданням якого ставало формування єдиної системи охорони здоров’я на якісно нових засадах. А щодо невідкладних завдань уряду Директорії в галузі охорони здоров’я, то про це свідчить перший наказ Б.П. Матюшенка від 25 грудня 1918 р., в якому він, зокрема вказував: "Перед Міністерством Народного Здоров’я зокрема стоять завдання якнайшвидшої і найповажнішої допомоги військовополоненим, біженцям, інвалідам, боротьби з пошестями, які ширяться серед населення України, справа налагодження і поліпшення взагалі всієї зруйнованої війною і революцією медично-санітарної організації України"

Другим міністром охорони здоров’я періоду Директорії на короткий час став колишній земський і санітарний лікар, доктор медицини, професор медичного факультету Київського університету О.В. Корчак - Чепурківський, який в 1907 р. першим в Російській імперії на базі Київського комерційного училища почав читати лекції з соціальної медицини. Відомий громадський діяч, активний учасник створення Всеукраїнського лікарського товариства, один із ініціаторів заснування в кінці 1917 р. в Київському університеті першого в історії України медичного факультету з викладанням українською мовою і перший його декан. З його ім’ям пов’язане створення першої української класифікації хвороб, формування української науково-медичної термінології, укладання (разом з М. Галиним) першого російсько-українського медичного словника. За період перебування відступаючого в 1919 р. під натиском Червоної Армії військ уряду Директорії послідовно у Вінниці (лютий), Рівному (квітень) і тимчасовій столиці УНР – Кам’янець-Подільскому (червень) міністрами охорони здоров’я призначались М. Білоус (дані не виявлені) і Дмитро Одрина (1892 – 1919) – уродженець Білоцерківського повіту Київської губернії, вихованець медичного факультету університету Св. Володимира (1916). У Секретаріаті Української Центральної Ради він займався організацією військової медико-санітарної справи, учасник створення Українського Червоного Хреста, у червні 1919 р. – міністр охорони здоров’я і заступник Голови Ради Міністрів. Наведене свідчить, що кожен з урядів України періоду започаткування української державності намагався вирішувати проблеми управління медичною справою (див. таблицю), але в умовах громадянської війни, значних руйнувань медико-санітарної мережі і епідемій вони обмежувались в основному черговими його реформами, які в той складний час не могли досягти мети. Крім того, управління на місцях повністю залежало від характеру влади, яка в певний час являлась панівною на даній території, що в цілому протягом більше двох років призводило до двовладдя в управлінні медичною справою в Україні. Щодо управління медико-санітарною справою в Західноукраїнській Народній Республіці (листопад 1918 р. – листопад 1919 р.), то вищим її медико-адміністративним органом став Державний секретаріат здоров’я, який очолював вихованець Віденського університету, лікар і громадський діяч Галичини Іван Куровець (1863 – 1931). Після падіння УНР (листопад 1920р.) її представники в еміграції (Польща, Тарнів) в лютому 1921 р. сформували Раду Республіки як тимчасовий верховний орган народної влади ("уряд у вигнанні"), яка існувала до серпня 1921 р. В цей час міністрами охорони здоров’я, які вже не могли впливати на стан справ в Україні, призначались на початку 1921 р. поляк С. Стемпковський, а влітку – Іван Липа (1865 – 1923) – уродженець Керчі, вихованець медичного факультету Харківського і Казанського університетів, земський лікар Херсонщини, Полтавщини і Одеси, за часів УНР – комісар Одеси, при гетьманаті – там же міський лікар-інспектор. По-різному склалась і доля тих, хто займав посади міністрів охорони здоров’я короткого періоду започаткування української державності. Частина з них змушена була емігрувати, але окремі з них і за кордоном не припинили громадської та наукової діяльності, не втрачали зв’язків з Україною. Так, наприклад, Б.П. Матюшенко у Празі став професором кафедри гігієни Українського Вільного Університету та Української Господарської академії (Подебради), організував Спілку українських лікарів (1922 – 1945), видавав журнал "Український медичний вісник" (1922 – 1925), домігся від чеського уряду фінансової допомоги українським студентам, які завершували навчання в Чехословаччині. Був дійсним членом Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка у Львові, членом Українського Наукового інституту в Берліні, брав участь у роботі всеслов’янських та українських наукових з’їздів (Бєлград, 1926; Прага, 1926, 1932). Є. Лукасевич наприкінці 1918 р. був відряджений до Швейцарії як голова української дипломатичної місії, влітку 1919 р. емігрував до Чехословаччини, а в 1921 р. – до Варшави, де до кінця життя займався приватною практикою, питаннями української медичної термінології та медичної етнографії. В. Любинський помер в 1920 році. І. Куровець став директором Народної лічниці у Львові, займався громадською діяльністю, очолював Українське лікарське товариство, був членом Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка, якому подарував свою багату бібліотеку. І. Липа деякий час працював у Польщі лікарем військових таборів для українців, очолював "Блакитний Хрест", а в березні 1922 р. повернувся до Львова, до кінця життя працював приватно практикуючим лікарем у Винниках. Д. Одрина помер в листопаді 1919 р. у Кам'янець-Подільському під час епідемії тифу, не досягнувши навіть 30-річного віку.

Показовою для періоду адміністративно-командної системи в колишньому СРСР стала доля О.В. Корчака - Чепурківського, який на початку радянського періоду очолював кафедри гігієни в медичних навчальних закладах Києва. 7 березня 1921 р. першим з медиків був обраний дійсним членом Всеукраїнської академії наук за спеціальністю "соціальна медицина" (після нього за цією спеціальністю в Україні більше ніхто не обирався вже протягом майже 80 років). Організував і очолив кафедру охорони народного здоров’я; в 1928-1934 рр. – вчений секретар академії. У середині 30-х років зазнав гоніння з боку уряду за публікацію з його ініціативи наукової праці щодо смертності населення Києва, Харкова, Одеси і Дніпропетровська, яка відтворювала наслідки штучного голодомору в Україні. Після цього йому, академіку, дозволили працювати лише у відділі демографії та санітарної статистики, згодом – консультантом Інституту клінічної фізіології АН, але його наукові праці вже не публікувались. У 1936 р. було звинувачено у фашистсько-націоналістичних поглядах видатного українського демографа і соціального медика Ю.О. Корчака-Чепурківського, сина фундатора соціальної медицини О.В. Корчака-Чепурківського. До морально-психологічної атмосфери, що панувала у той час, слід зауважити, що в ролі обвинувача вченого виступив пофесор С.С. Каган, учень О.В. Корчака-Чепурківського. Батька через похилий вік було вигнано з усіх академічних установ, а сина запроторено до таборів ГУЛАГУ. Невдовзі туди було відправлено і С.С. Кагана після доносу ще більш спритного разоблачителя. У період започаткування української державності (1917-1919) централізовані органи управління медико-санітарною справою в Україні формувалися різними урядами і за своїми формами пройшли шлях від Крайової медико-санітарної ради (1917) через Департамент здоров’я (1918) і до першого в історії України Міністерства народного здоров’я і опікування (1918). Однак в умовах складної військово-політичної ситуації і паралельного формування радянських органів управління, що призвело до більш ніж дворічного двовладдя в управлінні медичною справою, діяльність жодного з них не могла суттєво вплинути на стан справ в охороні здоров’я населення. Керівниками перших централізованих органів управління медичною справою в Україні періоду започаткування української державності ставали залучені різними урядами фахівці - медики, подальша доля яких після падіння УНР досить строката: від проживання в еміграції (Б.П. Матюшенко, Є. Лукасевич), не втрачаючи зв’язків з Україною (Б.П. Матюшенко), повернення на Батьківщину (І. Липа) і заняття практичною діяльністю (І. Куровець, І. Липа), передчасної смерті (Д. Одрина) до найвищого наукового визнання в роки радянської влади з послідуючим безпідставним гонінням з її боку (академік ВУАН О.В. Корчак - Чепурківський).

30 грудня 1922 р. у м. Москві відбувся І Всесоюзний з’їзд Рад, який розглянув питання про утворення СРСР, у складі якого була і Україна як одна з 15-ти республік СРСР. Постало питання координації заходів у галузі охорони здоров’я усіх республік Союзу РСР. На ІІ Всеукраїнському з’їзді здороввідділів (1923 р.) було підкреслено необхідність приділяти увагу створенню мережі поліклінік, жіночих та дитячих консультацій, розширенню профілактичних заходів не тільки у діяльності санітарних лікарів, але і лікарів лікувального профілю. Поліклінікам надавалось все більшого значення в організації лікувально-профілактичної допомоги населенню.

Великі труднощі викликало налагодження санітарного стану міст та селищ України, що пояснюється розрухою у роки громадянської війни та іноземної військової інтервенції. Були прийняті невідкладні заходи із створення санітарної організації, що являло на той час величезні труднощі з причин величезного дефіциту санітарних лікарів. Залучення старих фахівців до співробітництва з радянськими органами охорони здоров’я на перших порах викликало організований опір серед деякої частини лікарів, яка закликала до саботажу народної охорони здоров’я. Але все ж таки найбільш свідомі представники медичної інтелігенції без вагань стали співпрацювати з органами радянської влади з метою підготовки та виховання нових кадрів медичних працівників, які були так потрібні молодій державі.

З 1928 р. на Україні почала швидкими темпами розвиватися мережа санітарно-епідеміологічних станцій. На початок 1941 р. система охорони здоров’я Української РСР налічувала 29000 лікарів та 91000 середніх медпрацівників. Вони творчо працювали у 16 медичних інститутах, 4 інститутах удосконалення лікарів та фармацевтів, і 45 науково-дослідних інститутах республіки.

Але поряд з успіхами системи охорони здоров’я на Україні не можна не згадати про наслідки такого ганебного явища як культ особи Й.В. Сталіна.

На видатних науковців «добродії» писали наклепи, їм було заборонено займатися науковими дослідженнями. Було закрито наукові інституції, зокрема Український інститут здоровоохорони в Харкові, заборонено вести статистичний облік захворюваності і смертності людей, що позбавило науку її основи - факту. На зміну фундаментальним соціально-медичним дослідженням 20-х років - вивченню захворюваності і смертності в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ сторіччя (О.В. Корчак-Чепурківський), соціально-гігієнічній характеристиці українського села (С.А. Томилін) та іншим - прийшли апологетичні, панегіричні дослідження 40 - 50-х і пізніших літ, що прославляли рішення партії і уряду стосовно охорони здоров’я та ілюстрували успіхи виконання цих рішень невпинним зростанням лікарів та ліжок в лікарнях.

Розгром соціальної медицини мав для української здоровоохорони цілий ряд тяжких наслідків, що й досі визначають її методологічну слабкість та невизначеність. До управління охороною здоров’я замість соціальних медиків і організаторів охорони здоров’я прийшли клініцисти - терапевти, хірурги, акушери-гінекологи, що й привели її врешті-решт до сьогоднішнього стану. Кафедри соціальної медицини (гігієни) були перейменовані в кафедри організації здоров’я, і були заповненими випадковими людьми. Сюди начальство і парткоми висилали нездатних адміністраторів, що провалювали справу, відставних військових чинів, науковців з інших кафедр, що відзначились ôпослушанієм і прилєжаніємö у партійній роботі.

У роки Другої світової війни медичні працівники України виявили мужність та героїзм на фронтах і в тилу ворога. Вони сприяли укріпленню обороноздатності воїнів Червоної армії, партизан, забезпечували ефективну систему евакуації та лікування поранених і хворих воїнів, надавали кваліфіковану медичну допомогу широким верствам населення.

Переконливим показником високої дієвості військово-медичної служби Червоної армії та громадських органів охорони здоров’я є повернення до строю 72 % поранених та 90 % хворих воїнів.

Було проведено величезну роботу по відновленню матеріально-технічної бази охорони здоров’я та діяльності медичних закладів України. На початку вересня 1945 р. на Україні було 4780 амбулаторно-поліклінічних закладів та понад 800 санітарно-епідемічних станцій. Відновили свою діяльність майже усі сільські лікарські дільниці. Біля 6700 фельдшерських та фельдшерсько-акушерських пунктів, закладів охорони матері та дитини, аптечна мережа. Почали випуск продукції підприємства медичної промисловості. На визволеній території України у найкоротші строки створювалися евакуаційні шпиталі. На початок 1945 р. у таких шпиталях на Україні працювало понад 15000 медичних працівників. У республіці на початок 1945 р. було 12000 лікарів (не враховуючи тих, що працювали у евакуаційних шпиталях), що становило 45,3 % від кількості лікарів станом на 1 січня 1941 р.

Після закінчення Національно-визвольних змагань (громадянської війни) Волинським Революційним Комітетом в 1920 році був виданий наказ №4 по Волинському губернському здоров відділу: „Бывшее Врачебное отделение Губернського Правления и отдел охраны здоровья Губернской Земской Управы - ликвидируются, все их дела переходять в Губернський отдел здравохранения РВК.” З того часу Черняхівська земська сільська лікарня перейшла в систему радянської охорони здоров’я. Вона стала називатися Черняхівська радянська сільська лікарня. В 1922 році лікарня отримала власне приміщення спільно з почтово-телеграфним відділенням і в ній була відкрита аптека.

Лікувальний заклад мав 10 десятин землі, де медики засівали жито, гречку та льон для потреб хворих лікарні.

В липні 1923 року були встановлені штати районної лікарні із 10 осіб: лікар-1; лікпом-1; акушерка - 1; завгосп-1; зав. аптекою - 1; санітарка-1; сиділка-1; прачка-1; сторож-1.

В 1923 році в лікарні продовжують працювати лікар Вейкерт Е.Е., лікпом Верещак М.Х. і акушерка Бзовська Г.М. Зі створенням 1924 році Черняхівського району, лікарня отримала назву „Черняхівська радянська районна лікарня”. Свою першу районну лікарню з амбулаторією в Черняхові побудували в 1923-1926 роках. Почав її будувати лікар Вейкерт Е.Е., а продовжив лікар Дмитрієвський П.А. Лікарня знаходилась на перехресті сучасних вулиць Шевченко та Коро- стенської. Це були дві дерев’яних одноповерхових будівлі: лікарня на 18 ліжок та розміщена через дорогу амбулаторія на 50 відвідувань. В 1930 році був створений Черняхівський районний відділ охорони здоров’я. Її першим керівником був Дмитрієвський Петро Андрійович, який почав працювати в Черняхові з 1923 року, спочатку на посаді райздоровінспектора, а потім районним санлікарем і зав. райздороввідділом.

Друга районна лікарня на 45 ліжок будувалась під керівництвом головного лікаря Бляшова Григорія Ароновича в 1932-1935 рр. Лікарня складалась із 12 одноповерхових дерев’яних будинків, які розміщувались в чудовому саду на землях, що належали родині Дзюбликів.

Цю землю передала Радянській владі в 1920 році дружина лікаря Верещака М.Х. - Дзюб-лик Марія Марківна, остання її законна спадкоємиця.

У тій лікарні були: головний корпус в якому знаходились хірургічне та акушерсько-гінекологічне відділення. Поряд були розташовані терапевтичне та інфекційне відділення, поліклініка, пральня і різноманітні господарські будівлі. Це лікарняне містечко було розташоване по вулиці „Когаиовича” (нині вулиця Калініна).

Лук’янчук Є.Г., яка в 1935 році почала працювати медсестрою в райлікарні згадує, що під керівництвом Бляшова А.Г. був висаджений сад. В ньому росли фруктові дерева, були красиві квіткові клумби, фонтани, навіть вирощували ягоди. В самій лікарні на той час був водопровід і каналізація. В коридорах килимові дорожки, вазони з квітами, тумбочки з серветками. В палатах - ідеальна чистота та санітарія.

В 1935 році Черняхівська райлікарня зайняла перше місце серед сільських лікарень України, отримавши Червоний перехідний прапор та грошову премію в розмірі 5000 крб. Уряд нагородив Бляшова А.Г. легковим автомобілем, який він передав в користування райлікарні для надання швидкої медичної допомоги мешканцям району. Це був перший автомобіль, який виконував функції санітарного транспорту швидкої допомоги.

 


   353
Реклама
загрузка...
Популярные записи

Логин:  
Пароль:  
Последнее в новостях
Чи можлива реструктуризація валютних кредитів та як не потрапити в кредитну пастку. «Діалоги» на Житомир.info
Проїзд за маршрутом «Бердичів – Житомир» знову подорожчав
Через ремонт водогону в Житомирі не ходитимуть трамваї
Влада Житомира планує затвердити нову програму забезпечення молодих сімей житлом
Чи можливо скинути з себе тягар валютного кредиту. Анонс програми «Діалоги» на Житомир.info
Мер Житомира пообіцяв передати ФК «Полісся» автобус й назвати нову дату відкриття центрального стадіону
На Замковій горі у Житомирі розкопали оборонну споруду XVI–XVII ст. та знайшли артефакти трипільської культури
Я хочу, щоб після гри вболівальники повертались додому у гарному настрої, - новий тренер житомирського «Полісся»
Члена виконкому обрали головою Житомирської міської «Свободи»
В огляді – популярні обласні газети «Эхо» і «Хозяюшка»