Все авторы   |   Все записи   |   СТАТЬ БЛОГГЕРОМ

Олена Білошицька-Костюкевич
Письменник. Незалежний оглядач. Лауреат літературно-мистецької премії імені Лесі Українки....
Об авторе
2017-02-21 09:58:02 __Олена Білошицька-Костюкевич

Фініта ля інтрига?

Чи важко плисти у H2SO4? Розділ 3: 16.02.04

    Людина, яка без зовнішнього та внутрішнього примусу написала лист, звичайно, чекає відповіді від адресата. Владислав не претендував на винятковість у цьому питанні. Чесно кажучи, йому хотілося отримати відпис негайно. Та ж він був дорослою й досить терплячою людиною, а не вередливою дитиною і, зробивши розрахунки з використанням якогось хитромудрого алгоритму, почав навідуватися до абонентської скриньки тільки через тиждень після «атаки двійок». Для цього Владу було достатньо спуститися зі свого офісу, що містився на третьому поверсі досить примітного у місті будинку, на перший.

      Мабуть, тільки секретарка пана Лісовського Жанна звернула увагу на короткочасні (приблизно на стільки, щоб викурити сигарету), але систематичні зникнення шефа з кабінету. Інші співробітники фірми все ж більше переймалися виконанням своїх прямих обов’язків. Вона проаналізувала ситуацію за допомогою всіх прийомів, які мала в своєму арсеналі, і зробила висновок, що її бос таки почав курити, а ті газетки, які він час від часу приносить із собою ніщо інше, як примітивний побічний ефект перекуру. Наступним етапом її дослідницької роботи була розробка заходів спільного отруєння з щасливим мар’яжним фіналом. Вона подумки вже вибирала фантастичне весільне вбрання, аж тут реальний голос висмикнув її з імперії рожевих мрій і попросив сходити на пошту.

       Владислав втратив надію отримати відповідь, стомився бігати до скриньки, яка в кращому випадку обдаровувала його однією газетою. Але саме цього числа кожного місяця обсяг друкованої продукції, як правило, досягав максимуму.

– Жанно, візьми ключ. Пошту вже рознесли, – повторив своє прохання Влад. – Ти часом не заснула?

– Я уже лечу... Вот только номер... Все время забываю…

– Подивися на брелок, – відповів Владислав.

   Пану Лісовському не пощастило відразу переглянути кореспонденцію. Довелося терміново виїхати на зустріч із партнерами.

   Жанночка ж із небаченою до цього часу швидкістю збігла на перший поверх, відчинила скриньку, згребла її вміст в оберемок і понеслася до кабінету шефа. Вже біля його тимчасово осиротілого столу газети й журнали спробували вирватися на волю з міцних обіймів постійної відвідувачки тренажерних залів, але далеко не втекли. Згадавши не найкращі слова зі свого лексикону, секретарка почала збирати втікачів до купи й помітила конверт. Інтуїція та ледь вловимий аромат ніжних парфумів підказали їй, що з весільною сукнею на цьому стратегічному напрямку вона поспішила. Жанна безжалісно запхала лист у газети й гордо повернулася на своє робоче місце. Вже через пару годин вона обрала новий перспективний об’єкт і почала підготовку оперативного плану дій.

   Пан Лісовський аж ніяк не міг собі уявити, що чудернацька пригода на початку лютого так вплине на його дії, настрої, думки... Достатньо було тільки побачити трамвайних двійняток і він мимоволі починав пригадувати події того незвичайного дня, оголошення, свій лист... Уява малювала щось невизначено приємне, а серце стискалося від усвідомлення нереальності цієї приємності та майже зупинялося від можливості її втратити, хоча б і нереальну. Щоб звільнитися від такого схожого на марення стану, він підсвідомо почав чекати на зупинках трамваї-одинці. От такий самітник і привіз Владислава з оберемком друкованої продукції до так званого родинного вогнища.

     Дух войовничої неродинності давно обрав домівку пана Лісовського для розміщення свого штабу, де успішно розроблялися й блискавично швидко застосовувалися на практиці новітні технології глобального знищення добрих стосунків. Тому Влад завжди був готовий до спонтанних викидів незадоволення, брутальності, злості й, здавалося, не підозрював, що в природі не тільки існують теплі сімейні стосунки, але непоодинокі їх випадки зафіксовані офіційною наукою. Максимум, про що він мріяв, коли переступав поріг своєї квартири, – елементарна тиша. Зазвичай вже сам перетин кордону між комунальною та приватною власністю, що на місцевості позначався гарними дверима, супроводжувався шаленим зростанням рівня побутового шуму. Джерелом невпорядкованих коливань вульгарно-акустичної природи була Алевтина, яка за версією ЗАГСу, вважалася дружиною пана Лісовського.

– Приперся!? – чи то спитала, чи привіталася, а може й вилаялась п’ятдесятирічна жінка у вульгарній домашній спецівці, щойно побачивши Владислава, який зачинив двері й збирався зняти пальто.

    Він зробив вигляд, що нічого не чув, і намагався не дивитися ні на свою, можливо, довічну супутницю, зовнішні характеристики якої повністю втратили товарний вигляд ще років десять тому, ні на її довгий, вилинялий, біло-синій халат, який викликав не найкращі асоціації, почуття й відчуття одночасно.

– Приперся! – констатувала вона з гучністю, що дорівнювала звучанню тріо електропобутових приладів першого покоління у складі пилососа, кавомолки та міксера, і в цьому одному слові що тільки не поєдналося!

    Історія та сьогодення стосунків Алевтини й Владислава аж ніяк не претендували на оригінальність і мають, на жаль, багато аналогів, що відрізняються несуттєвими деталями. В тезах взаємини між мешканцями даної квартири виглядали так.

    Із перших днів спільного проживання пані Лісовська успішно використовувала чоловіка: про любов та повагу за таких умов говорити, зрозуміло, трагікомічно. Тіна вийшла заміж з досади, бо той, кого вона кохала, її кинув. Шлюб, явно, не задовольняв Алевтину, але вона давно вже не уявляла собі власного життя без Владислава. Він забезпечував її матеріально, вона постійно мала під рукою партнера для сварки, а також того, кого можна завжди звинуватити в тому, що життя склалося не так, як хотілося. Пані Лісовська давно забула, що означає таке поняття – робота, тобто місце, де заробляють гроші. Не обтяжувала вона себе й хатніми обов’язками. У велику чотирикімнатну квартиру давно вже не можна було запросити гостей. Прибирання, прання, приготування їжі та багато іншого не входило в сферу її інтересів. Її захоплення будь-якою справою тривало недовго й залишало після себе, як правило, купу сміття й невиправдані витрати. Вона завжди була високої думки про себе; їй важко було спілкуватися з людьми. Що таке самокритичність пані Лісовська не знала і не усвідомлювала, що деградує у всіх можливих напрямках. Друзів вона не мала й все робила для того, щоб їх не мав і Владислав. Правда в останні роки Алевтина заприятелювала із «зеленим змієм». Він один, як їй здавалося, розумів, допомагав та не засуджував її. І ще. Вона блискавично швидко переконала Владислава, що він, як чоловік, – ніщо. Коли вони познайомилися, вона вже мала певний досвід, а Влад – ніякого. Він повірив її вироку й довго не піддавав його сумніву.

    На відміну від Тіни, пан Лісовський одружився тому, що, як йому тоді здавалося, закохався. Його шлюб не сприйняли рідні. Добрі знайомі ж були відверто здивовані. А він якийсь час відчував себе щасливим. Можливо так і буває у людей із заниженою самооцінкою. Але поступово ліміт ейфорії вичерпався. Та він уже звик до того, що мав, хоча воно його і не влаштовувало. Щось стримувало Владислава від радикальних змін. Але на проведення ретельного аналізу свого життя не завжди вистачало мужності й часу. Та й хто дасть гарантію, що результатом старанної аналітичної роботи будуть правильні висновки?

    Все було б набагато простіше в цих неоригінальних стосунках, можливо, й їх би самих не було, якби не діти. Перший син Алевтини й Владислава прожив всього один день. Горе на якийсь час зробило їх стосунки більш теплими. Потім народився Богданко. Влад боявся втратити і цю дитину. Співробітниці пана Лісовського відразу помітили, що їх колега став для хлопчика й батьком, і матір’ю. Алевтина ж з легкістю вже тоді скинула з себе майже всі обов’язки; їх строкатий комплект від часу народження сина до останнього курсу вищого навчального закладу, тобто до сьогоднішнього дня, ніс і продовжував нести Владислав.

– Приперся таки, – втретє незвично тихо сказала Тіна й звільнила простір у коридорі, щезнувши в кухні, довго там не затрималася й, хитаючись, подалася до найбільшої кімнати, де на всі голоси верещав «телетазик», вщерть запінений черговим «милом». У цьому бойовому поході пані Лісовську супроводив вірний друг-змій, який не тільки не міг похвалитися шляхетним походженням, але й просто не мав офіційних документів, що підтверджували законність його народження.

    Владислав стримав емоції й мовчки вислухав все те, що Алевтина спромоглася сказати цього вечора, чим значною мірою допоміг її монологу залишитися саме монологом. Сил, бажання, а головне сенсу перетворювати його на діалог не було. Після важкого, як практично завжди, трудового дня йому було потрібно зовсім інше і цікавило його зараз одне прагматичне питання.

– Чи є дома щось їстівне? – спитав себе Влад, без надії сподіваючись на оптимістичний прогноз щодо холодильника та околиць. На щастя, результати суботнього базарного рейду та недільного кулінарного подвигу залишили на згадку про себе невеличкі гастрономічні пам’ятки. – Добре, що вистачить повечеряти і Дану, і мені... А сніданок? То, це вже буде завтра, а до нього треба дожити.

     Перед чаюванням Влад вирішив перевірити, як там справи у любителів серіалів. На превелику радість, Алевтина вже не сприймала телепродукцію жодним своїм рецептором. Можна було спокійно вимкнути телевізор. Хоч одним клопотом стало менше. Потім він згадав, що приніс свіжі газети.

– Почитаю, може, Богдан сьогодні раніше прийде, бачимось, практично, тільки у вихідні, та й то не завжди... А посуд? Пізніше. Від нього нікуди не подінешся: хазяйка вже нахазяйнувалася та я вже не пригадаю, чи мила вона його хоч раз за цей місяць... Що з нею робити? Вже п’є, не соромлячись... Та де ж це вони, куди я їх поклав? – такі думки крутилися в голові пана Лісовського, поки він не знайшов газети. – Треба ж було додуматися так їх скласти, – говорив сам до себе Влад, розгортаючи місцеві й немісцеві щотижневики й щоденки. – І лист?!... Не дивно, що я його не побачив. Від кого?... Чи не від... Точно!

    І серце закалатало, усвідомлюючи, що мандрівка почалася. Чай так і захолонув на столі, посуд ризикував не дочекатися вечірніх гігієнічних процедур, а газети – читача. Пана Лісовського зараз цікавив тільки білий ледь напарфумований аркуш і слова, які на ньому оселилися:

«Збентежений незнайомцю! Мені сподобалась і оцінка Вами моєї ідеї, і Ваша самооцінка власних здібностей до творчості. Я не можу залишитися байдужою до Вашого прохання: Ви зараховані позаштатним співавтором з правом писати листи за умови, що Ви не курите. Якщо тютюну є місце в Вашому житті, то вважайте контракт не дійсним. Маю деякі побажання щодо нашої співпраці. Побажання перше: найближчим часом подивіться в дзеркало. Можливо побачите дещо цікаве. А першим дружнім кроком з Вашого боку буде відвертий звіт про цю подію. Одночасно побачимо, як Ви пишете звіти. Побажання друге: Ви забули повідомити своє ім’я та прізвище. Поділіться і цією корисною для співпраці інформацією. Побажання третє: можете почати творити – краще щось виразне. Тепер щодо Вашого останнього питання. Мені й самій цікаво: хто я? Ольга Стоцька».

     Пан Лісовський мив посуд і згадував день, що майже минув; повертався подумки до листів: того, що недавно прочитав, і того, що тільки-но написав. – Чи буде відповідь? Якою вона буде і чи хочу я її отримати? Якщо бути чесним із собою, то хочу.

    Владислав так і не дочекався сина. Богдан давно жив своїм життям, й, зазвичай, приходив пізно. І цього вечора він з’явився далеко за північ. Останній курс університету, різноманітні підробітки, а тепер ще й активна громадська діяльність формально пояснювали те, що його, практично, не бачили вдома. Але головною реальною причиною цього була відсутність духу повноцінної дружньої родини в помешканні №6.

     Вранці будильник чесно виконав свою роботу. Але йому було під силу донести звістку про початок нового дня тільки Владу. Алевтина й так любила поспати, а після спілкування з міцними й, навіть, не дуже міцними напоями могла добу не відриватися від подушки. Правда, наслідки цього були досить неприємні.

Пізніше пан Лісовський знайшов на кухонному столі записку: «У мене все нормально. В університет – на 12.00. Щасливого тобі дня! Дан».

   

  Розділ 4: 18.02.04

    Починався стандартний зимовий ранок. Годинник – жертва китайського приладобудування, який з великим незадоволенням підробляв будильником, дошкандибав на своїх кривеньких ніжках-стрілках до позначки шість і жалісно верескнув з останніх батарейних сил…

Продовження і саме «фініта ля інтрига» -

https://www.facebook.com/olena.biloshyskakostyukevych

http://javalibre.com.ua/java-book/author/25659


   1123
Реклама
загрузка...
Популярные записи

Логин:  
Пароль:  
Последнее в новостях
У Житомирі за 13 млн грн планують створити сучасний центр для реабілітації учасників АТО, - Ширма
За один день мер Житомира створив дві робочі групи: для розкопок та вирішення долі райрад
В облдержадміністрації звітують про оперативне розчищення доріг в Житомирській області
Наслідки аварії в Бердичівському районі: троє загиблих, водія Renault затримали
Ввечері у Житомирі горів гараж: рятувальники знайшли загиблого 70-річного господаря
ІнБев/НПУ – Ураган (Івано-Франківськ). Пряма трансляція матчу 12 туру Екстра-ліги в Житомирі
День ВСУ, подготовка к Новому году и первый военный бал в Житомире. Фото недели
Громадянин Білорусі хотів дати житомирським прикордонним 50 доларів хабара
Житомирський приватний ЖЕК хоче збільшити плату за вивезення сміття
У Житомирі в лобову зіткнулися два автомобілі, рятувальники витягували постраждалого водія