Все авторы   |   Все записи   |   СТАТЬ БЛОГГЕРОМ

Олена Білошицька-Костюкевич
Письменник. Незалежний оглядач. Лауреат літературно-мистецької премії імені Лесі Українки....
Об авторе
2017-02-07 22:39:02 __Олена Білошицька-Костюкевич

Чи важко плисти у H2SO4? (Розділ 2: плавання для стійких триває…)

  Розділ 2: 25.01.04; 14.02.04

    Пані Ольга Стоцька ніколи не написала б у газету оголошення, яке б хоч трохи нагадувало шлюбне. Нізащо! Якби не збіг обставин.

    О, ці обставини, які так вигадливо збігаються! Що тільки не траплялося у світі після цих збіговиськ. Збіг обставин нагадує кулінарні жарти майстра-невидимки, котрий із випадкових складників творить чи то легкий «десерт» задоволення, чи важку для травлення «печеню», чи й зовсім дивовижні страви, післясмак яких, як правило, не передбачуваний.

    Спочатку стартові інгредієнти чергового витвору «кулінарного мистецтва» були досить прості: неділя, приємне сновидіння, можливість спокійно насолодитися кавою, усвідомлення, що від сьогодні ти повноправна власниця комп’ютера й прогулянки Інтернетом не мрія, а дійсність.... Але не поспішаймо.

    Пані Стоцька, що жила в великому шістнадцятиповерховому будинку, була в числі зовсім небагатьох «жайворонків», які прокинулись того січневого ранку ще до сходу сонця. В помешканні було майже тихо, бо до «ранніх пташок» квартири приєднався тільки маленький чорно-брунатний котик Дон Карлос Мишиаль де Поне де Гастро, який сидів біля дверей кухні, відчував помірний голод і, щоб не нудьгувати, псував шпалери. А те, що відчувала пані Ольга, можна було б порівняти зі станом ейфорії. Вона добре виспалась, хоч і прокинулась рано; їй снилось, що попри труднощі піднялася-таки на високу гору і там, на самій «маківці» побачила те, що так охоче люди бачать уві сні, і з великою огидою – в реальному житті.

     Ольга намагалась не надавати великого значення снам. Але іноді з’являлися видіння-попередження. І в періоди найбільшої вразливості психіки згадка про їх можливу матеріалізацію могла вплинути на її настрій. Якщо їй снилось щось хороше, то вона не чинила опору «наркотичній» дії цих нереальних композицій з реальних вражень. Якщо це було щось неприємне, то намагалась нейтралізувати вплив таких видінь і швидше викинути їх зі свідомості та підсвідомості. Наскільки успішно це було з підсвідомістю сказати важко, але просто так пані Стоцька здаватися не любила.

    Так от, того ранку Ольга проігнорувала весь комплекс щоденних культурно-оздоровчих заходів, нейтралізувала кота подвійною порцією риби й швидко приготувала каву. А поки ароматний напій охолоджувався до прийнятної температури – вона вирішувала, кого запросити до себе в компанію: Ларошфуко з його «Максимами» чи мудрість народів світу, сконцентровану в серії чудових збірників.

     «Так у мене ж є новий каталог товарів, – Ольга зробила остаточний вибір, – прекрасна розвага в стилі Елочки Людожерки. Ну, що сьогодні пропонують „вандербільдшам”? Зараз подивимось», – і обережно взяла з табуретки грубезний том, що був дбайливо загорнутий в газету.

    Вчора до пані Стоцької забігала знайома по книгу для своєї дитини, почала про щось емоційно розповідати та раптом згадала, що її чекають, і кулею вилетіла з «Собором» Гончара, забувши свій пакунок.

    Оля зробила черговий ковток і перегорнула, як їй здалося, тисяча першу сторінку. До цієї миті нічого зі строкатого різноманіття не справило на неї такого враження, яке змогло б розбудити сповнене ініціативою слово – «хочу», або викликало б якісь яскраві емоції. Але всьому свій час. І наступна каталог-сторінка таки довела, що здатна подарувати її відвідувачам досить сильні відчуття широкого діапазону: вона нагадувала міні секс-магазин.

  – Добре, що дочка не бачила, – з полегшенням промовила Ольга. – А взагалі-то слів нема... І так, куди не подивишся, всюди – голі зади, груди... Тепер ще й...

  Та потім її розібрав сміх. Розвеселили пані Стоцьку не так товари, що були зроблені з фантастичною вигадкою, любов’ю до споживача та з поглибленим знанням справи, якій служиш, а таке буденне розміщення пікантного краму між пральними машинами та спортивними тренажерами. Вивчати далі цей звіт про досягнення людства в сфері матеріальної культури, чи без культури не було сил.

– Газетка свіженька і місцева, – зробила висновок Ольга, придивившись до «фірмової» упаковки каталогу, – може й вона потішить чимось особливим?

 А обставини продовжували збігатися.

     У «Місті й міщуках», так ще в минулому столітті назвав свій ЗМІ улюбленець читача – Сидір Ржевський, її увагу привернуло спеціальне передвалентинівське повідомлення про можливість дати оголошення в поп-розділ «Де ти, моя половино?». Ні, не специфічність рубрики і не безплатність послуги, як для тих, хто дає оголошення, так і для тих, хто відгукнеться на нього, ні якісь інші привабливі умови зацікавили пані Стоцьку. Визначальним виявилось те, що оголошення мало складатися з одного речення й це речення потрібно було відправити в газету електронною(!) поштою. Ну, як не скористатися можливістю випробувати Outlook Express самостійно!

    Невдовзі дев’ять слів, об’єднаних однією абсолютно не шкідливою для людства пропозицією, подалися в світ.

    Випадкові складові частини збіглися в певний час у певному місці... І авантюрний коктейль приготовано. Бери соломинку! Смачного...

    Коли лист було відправлено – виникло бажання пошукати в Інтернеті матеріал для наукової роботи. Ольга натрапила на надзвичайно потрібні їй статистичні дані і, здавалось, крім обсягів виробництва, рівня споживання окремих видів продукції та підвищення рентабельності її ніщо в світі більше не цікавить, але вона миттєво відреагувала на привітання донечки, яка навшпиньках підійшла до неї.

 – Доброго ранку, мамо! – сказала Василинка.

– Доброго ранку, моє сонечко, – відповіла Ольга і поцілувала свою любу дівчинку.

– А ви дозволите мені попрацювати на комп’ютері? Мене зацікавила одна.... та не бійтесь не гра, а програма, – Василинка знала, що мама не схвалювала захоплення комп’ютерними іграми, – я хочу навчитися швидко набирати текст і не дивитися на клавіатуру.

– Добре, тільки спочатку поснідаємо, а потім...

   А потім був обід, вечеря, різноманітні дитячі проблеми, брудний посуд, і знов був сніданок, обід, вечеря, підготовка до лекцій, прання, прибирання, магазини, комунальні платежі, кашель і нежить, незаплановані плями на шкільній формі, батьківські збори, проблеми з каналізацією й керівниками.... Майже суцільна марнота марнот із незначним вкрапленням моментів, які можна було б назвати повноцінним життям.

   Два дні Ольга ще пам’ятала про свій жартівливий недільний вчинок, її навіть цікавило, чи будуть наслідки у цієї витівки, і, якщо будуть, то – які. Але потім безперервна війна з побутом, різноманітні дрібномасштабні проблеми та справи досить високого рівня практично витіснили той епізод за межі щоденних турбот.

  Пройшло майже три тижні з того дня, як пані Стоцька комп’ютеризувала власне професійне й не тільки професійне життя. І вже були у неї не тільки pen-, а й e-mail-friendи. Одного вечора, після досить тривалої технічної перерви, вона перевірила пошту та виявила повідомлення, якого й не чекала. Пані Стоцьку, а точніше власника e-mailівської адреси, чемно просили зайти до редакції й отримати листи.

   «Невже надрукували? – вона пригадала свій коротесенький допис. – І хтось відгукнувся? Написав? – здивування було щирим. – Добре, записуємо ще один пункт в діловий щоденник. Це вже номер двадцять п’ять на завтра. От тобі і вільний від основної роботи день», – підвела підсумок Ольга.

    Вранці відвідини редакції були переміщені з двадцять п’ятої позиції в першу п’ятірку, й стали беззаперечним лідером позахатніх справ. Ольга навдивовижу швидко зібралася й вийшла на вулицю.

   Лютий продовжував лютувати: мороз віддано служив справі деморалізації населення. Грип використав ситуацію й запанував у місті. А бідні бурульки приречено спокутували гріхи лютого проти людяності, втрачаючи від сонячних опіків свою витончену особистість, розчинялися в сірій масі, зміщуючись зі сміттям, піском, сіллю, і утворювали вкупі сіре бридке місиво, яке разом із дрібними умами дрібних людей так сильно стримує наш рух уперед до світлого майбутнього. Але ніщо не могло зупинити пані Стоцьку в бажанні швидше познайомитися з шукачем пригод, а, можливо, й шукачами.

   – Добрий день, – привіталася Ольга, – я отримала електронною поштою повідомлення про листи.

    – Добрий день, – почула вона у відповідь. Голос лунав з глибини кімнати. – Ваша адреса!

      Пані Стоцька чітко проартикулювала елегантну комбінацію з літер і цифр.

    – Розпишіться, – попросила приємна на вигляд і привітна в спілкуванні молода пані та простягнула пакет. – Тут ваші «валентинки» й невеличкий сувенір. Вітаємо зі святом!

     – Дякую. І вас… Взаємно, – про всяк випадок додала Оля.

       Візит до редакції залишив у неї приємні враження. Але тільки за дверима вона згадала, що сьогодні було 14 лютого.

       «А може, влаштувати собі відпочинок, якщо вже все так складається? – крамольна думка, яка щойно з’явилася, явно сподівалася на успіх, – дома нікого немає, зроблю собі кави... Ні, чаю... Здається, в пакеті коробка цукерок... І листи спокійно прочитаю. А ті двадцять справ можуть почекати», – таким було остаточне рішення.       Ольга спромоглася стримати себе й не почала знайомства з претендентами на співавторство раніше, ніж закінчила відповідні приготування; потім взяла перев’язані стрічечкою листи – ой, ці романтики з редакції! – і зовсім не романтично перерахувала їх.

     – Дев’ятнадцять, – сказала вона вголос. – Ну, що почнемо? А з якого? – і механічно почала перебирати конверти.

       Аж тут пані Стоцька помітила, що... Всі дев’ятнадцять були прикрашені зображенням гвинторогого козла, який гордовито стояв на скелі.

      «Ось тобі й «валентинки»! Ні, справжні «козлинки», – розсміялася вона, – а якщо зміст відповідає формі?».

      Питання, з якого послання почати, залишилося без відповіді, але ненадовго. Рішення розкласти їх адресами вниз, як екзаменаційні білети, було вдалим. І процес пішов...

       Перший лист був занадто діловий: багато безальтернативних питань, в яких проглядалось те, що людина хоче почути у відповідь. Другий виявився таким брудним у всіх розуміннях, що довелося взяти його пінцетом і влаштувати автору заочно аутодафе, щоб хоч якось вогнем очистити повітря. Кожний наступний конверт викликав у неї досить сильне побоювання: чи не доведеться викликати спеціальні медичні служби для санітарної обробки квартири. На щастя, такого бруду більше не було. Але листів ставало все менше й менше. Настрій псувався не через те, що вона на щось сподівалася, чи чекала чогось надзвичайно інтелігентного, інтелектуального, романтичного, тобто, чогось особливого, що приємно вразило б, а від загального низького рівня культури та високої концентрації примітивності. Десь там в глибинах сірої речовини прозвучало не «примітивність», а інше слово, але останнім часом вона грала з собою в вигадану ж нею гру, яка мала умовну назву «Зелену вулицю евфемізмам».

       Серед сірих, хамських, вульгарних, ділових, безграмотних, неохайних, переобтяжених дешевими почуттями, з ознаками маніакально-депресивного психозу, тих, що були адресовані чоловікам із пропозиціями від жінок й чоловіків, і тих, що були адресовані жінкам від собі подібних, вона виділила три. Листи були різні, але їх об’єднувала така деталь: в жодному не було навіть натяку на гостру чи хронічну форму розповсюдженої останнім часом гороскопофілії. Якось полегшало від того, що серед Левів, Собак Мавп, Півнів, Скорпіонів, Раків… (бо так і писали: Я – Свиня, або Кабан; і в це легко було повірити), знайшлося три особи, які вважали себе людьми. І знову постало питання вибору. Якою дорогою йти? І чи варто йти взагалі?

       Бідний кіт довго терпів, але врешті-решт нагадав про себе жалісним нявчанням. І Ольга згадала, що одним із двадцяти п’яти пунктів сьогоднішньої програми була риба для Дона Карлоса.

     – Карлусю, як я могла забути! Ну, ще трішечки зачекай, – Оля миттю одягнулася й відправилася рятувати миле створіння від голоду.

       Вона майже бігла вулицею та одночасно намагалася визначитися з відповідями на питання, що виникли у неї перед початком арії казанської сироти. «Та не витрачай час на ці вибори – напиши всім трьом кандидатам», – спробував спокусити Ольгу внутрішній голос, який з невідомих причин почав втрачати етичні орієнтири.

     – Мені кілограм, – сказала пані Стоцька продавцю котячої радості, що геть задубів на морозі, й в такий спосіб продемонструвала своє ставлення до пропозиції.

     А потім розгорнула тезу:

    «Негарно та й фізично неможливо. Болівар двох не міг вивезти, а тут троє. Все, вирішено. По-перше, відповідаю й, зрозуміло, одному; по-друге, навіть знаю кому.

      Коли Василинка повернулася зі школи – Дон Карлос, задоволений життям, спав у іграшковій колясці, сімнадцять листів були акуратно перев’язані стрічечкою й знайшли спокій у кутку на антресолях, а на вісімнадцятий була готова відповідь. І вона починалася так:

    «Збентежений незнайомцю!»


   722
Реклама
загрузка...
Популярные записи

Логин:  
Пароль:  
Последнее в новостях
У Житомирі за 13 млн грн планують створити сучасний центр для реабілітації учасників АТО, - Ширма
За один день мер Житомира створив дві робочі групи: для розкопок та вирішення долі райрад
В облдержадміністрації звітують про оперативне розчищення доріг в Житомирській області
Наслідки аварії в Бердичівському районі: троє загиблих, водія Renault затримали
Ввечері у Житомирі горів гараж: рятувальники знайшли загиблого 70-річного господаря
ІнБев/НПУ – Ураган (Івано-Франківськ). Пряма трансляція матчу 12 туру Екстра-ліги в Житомирі
День ВСУ, подготовка к Новому году и первый военный бал в Житомире. Фото недели
Громадянин Білорусі хотів дати житомирським прикордонним 50 доларів хабара
Житомирський приватний ЖЕК хоче збільшити плату за вивезення сміття
У Житомирі в лобову зіткнулися два автомобілі, рятувальники витягували постраждалого водія