Все авторы   |   Все записи   |   СТАТЬ БЛОГГЕРОМ

Олена Білошицька-Костюкевич
Письменник. Незалежний оглядач. Лауреат літературно-мистецької премії імені Лесі Українки....
Об авторе
2016-05-12 00:16:05 __Олена Білошицька-Костюкевич

Вернісаж: триптих

    Ті двоє, що самотньо нудилися в кав’ярні, вочевидь, не були близнюками та, навряд, мали спільне погляди на буттєве різноманіття. Вони – сивий, статечний і рудий, пустотливий − навіть сиділи за різними, хоч і сусідніми, столиками. Але з кожною секундою перебування під одним дахом ці клієнти розважально-харчового закладу невідворотно наближалися до видової подібності. Нарешті одночасне, зроблене подумки визнання, що бажана зустріч уже не відбудеться, титулувало їх однаковими невдахами. Але така схожість давалася взнаки недовго.

   Молодший із ошуканих відірвав погляд від телефону і подивився у вікно. У середмісті недільного середдення дощило енергійно, з натхненням і природною вигадливістю.

− Пане художнику, − рудий звернувся до сивого. − Чи не час щось випити для зміни тем роздумів? Кава щось не так вдало перемикає.

− А чому ви вирішили, що я художник?

− Та дивлюсь, що газета біля вас вся помальована.

− Як не дивно, ви вгадали. А щодо випити… − Статечний на мить замовк, мабуть, зважуючи «за» гаманця і «проти» печінки. − Маєте рацію. Що ще робити за такої погоди у такій пастці?

   Сказав, як потер чарівну лампу. Невідь звідки з’явився джин-офіціант і розгорнув перед кожним «аладіном» перелік спокус у привабливій обгортці.

   Обрані спокуси мали коньячну природу і невдовзі були доставлені на сусідні столики. Певно «невдахи» цінували свою самодостатність і ніхто з них не побажав змінити місце сидіння, що аж ніяк не заважало діалогу.

− Вибачте, ви газету від хвилювання розмальовували? − Поцікавився пустотливий і зробив незалежний від ніяких тостів ковток.

− Ні, − статечний проігнорував іронію візаві. – Просто тренував професійну пам'ять. От глянув на вас один раз і зафіксував Ваш рудий «їжачок». Міг би він зберегтися для історії, але ж газетний папір… Самі розумієте. Та і не один ви там. Сидимо ж, сидимо…

− Можна глянути?

− Прошу.

  І «розмальовка» рушила на оглядини. − То вам можна замовити справжній портрет? І наскільки це дорого?

− Звичайно, що можна. А щодо ціни… − Погляд художника поковзав телефоном потенційного замовника. − Цілком для вас прийнятна. Але ж ви самі розумієте, що це обговорюється не в такій обстановці. Зателефонуйте, коли, дозрієте. Ось моя візитка. – І зробив незалежний від ніяких тостів ковток.

   Тих ковтків ще й не з одного келиха за сусідніми столиками було зроблено чимало. Тривалі і рясні опади за вікном сприяли остаточному забуттю титулів «невдах». Розмова ж мала уривчастий характер і пістряве тематичне наповнення. Обговорення проблеми «Чи є життя на Марсі?» заохотило художника перевірити, чи є місця загального користування у кав’ярні. Пересвідчившись, що вони достатньо комфорті і зручно розташовані біля входу-виходу, сивий і статечний прочинив двері…

    Не дочекавшись альтернативних суджень щодо ОСББ на Марсі, рудий «їжачок» почав пошуки співбесідника, але був нагло зупинений питанням «А хто за все це буде платити?».

    А тим часом сонце, маючи вітер за ситуативного союзника, починало святкувати перемогу. Художник, крокуючи чистим хідником, начисто забув слово «рахунок». І з чистим сумлінням розмірковував, що суспільство зобов’язано шанувати митців і чого б тим проявам шанування не бути безмежними.

                                                                              * * * * * * * * * * * * * * *

     Сумний і задубілий стояв на зупинці громадського транспорту студент технічного профілю й думав, що йому робити зі щойно отриманими знаннями у світлі повної відсутності фінансів. Нові знання полягали в розкритті частини персональних даних студентки економічного профілю. Дата її народження прикро збіглася зі злиденним сьогоденням хлопця. Інстинкт самозбереження раптом згадав про свої обов’язки і штурхнув задубілого. Він почав ходити туди-сюди, маючи за центр відліку стовп із графіком руху. Постійно збільшуючи амплітуду, студент на напрямку «туди» опинився біля входу до виставкової зали, двері якої все частіше відчинялися. «Чому б не погрітися? Вхід, ніби, вільний», − подумав задубілий злидар технічного профілю і рішуче попрямував до прекрасного.

     Але не всі містяни і гості обласного центру того вечора обрали виставкову залу, щоб задовольнити свої естетичні запити. Ба більше – значна частина навіть і не підозрювала про існування таких запитів. Хтось же просто не був вчасно поінформований. А от юнак, що з недавнього часу накульгував на ліву ногу і змушений був користуватися ціпком, встиг почути про важливу для кооперованих, з наданням відповідної довідки, майстрів образотворчого мистецтва виставку. Тож із цікавістю прислухався до складу її учасників і неспішно набрав номер мобільного з візитки, дивом не спаленої полум’ям війни.

− То як там із життям на Марсі? Без ОСББ існує? Я вже дозрів. А ви? До зустрічі на вернісажі.

     А на вернісажі було людно. Прекрасне приймало в свої обійми шанувальників одразу ж за порогом. Новоприбулі потрапляли у вир естетичної насолоди й інтелектуального спілкування. Хтось кружляв попід стінами за і проти годинниковою стрілкою в очікуванні офіційної частини, роздивляючись і обговорюючи картини, хтось утворював дискусійні острівці.

    От так закрутило і студента, який, розгубившись, спромігся зняти з голови плетену шапочку тільки на середині зали, а потім нервово скуйовдив свій русявий «бобрик». Перше коло задубілий подолав швидко, зігрівся і почував би себе щасливою людиною, якби не ті кляті фінанси. Та ще його здивував пильний, тривожний погляд сивого, статечного чи то пана художника, чи добродія шанувальника, чи просто пересічного громадянина, що випадкового забрів на мистецьку подію. Про всяк випадок хлопець підморгнув йому, намагаючись не надати цій дії ніякого емоційного забарвлення. Опанувавши себе після казусу та оглядівшись, він вирішив не поспішати, і от тоді почав розрізняти окремі репліки, якими обмінювалися глядачі:

− Який розкішний пейзаж. Щедра-щедра палітра!

− Нічого особливого, як на мене. І де, скажіть, повітря? Повітря нема. Це я вам кажу авторитетно. Знали б ви, у яких я музеях бував! До речі, знаєте, автор скупердяй ще той! Чули про випадок із котлетами? Ні? То нагадайте: розповім при нагоді…

     Довго стовбичити біля незнайомих людей, як відомо, незручно. Для збереження видимості пристойності варто б відійти хоч на декілька кроків, що і було зроблено випадковим відвідувачем вернісажу, але не позбавило його можливості почути інші враження:

− Ви помітили, що у нього всі жінки на картинах на одне лице.

− Та хіба тільки на одне лице! Я б сказала − на одне тіло!

− А де він натурниць таких бере?

− Які натурниці? По пам’яті бідний малює. Видно, згадує студентські роки… Ото і вся натура… І не дивно. Ви дружину його бачили? А його? От і порівняйте вагові категорії.

     Зображення квітів, лісів і узлісь, що висіли поряд супроводжували безперервні вигукування, прості і банальні:

− Яка краса!

− Справжній співець рідної природи!

− Її квіти гарніші за живі!

     І знову:

− Яка краса!

    Наступний гурт шанувальників мистецтва повернувся до об’єкту обожнювання спиною. Там обговорювались кар’єрно-кулуарні новини:

− От дивіться на того, що з бородою, та не з тією козлиною, а з шляхетною борідкою. Так, так, на цього. Так от він зміг випередити у черзі на «заслуженого» от того, високого. Так, у шарфі.

− А як цей йому вдалося? Є ж якийсь порядок, етика…

− Ой, не смішіть. Треба бути не тільки майстром пензля і мастихіна.

    Біля великої, найбільшої у залі картини стояла групка осіб, що здаля скидалася на натовп інтелектуалів. Русявий «бобрик» не звертав увагу на тих, хто говорив, лише слухав. Але сірий костюм, що чомусь поблискував, чорні вуса й шевелюра, уста, що постійно розпливалися чи то в усмішці, чи то в посмішці, манера говорити – самовпевнено, дошкульно, зверхньо − примусили таки затримати погляд на мовцеві:

− Знову цей чахлик невмирущий, декоративний він наш! Це ж уже не мистецтво, це – школярство примітивне. Час, ой, час припинити таке неподобство. Молодь же має очі, а їй постійно торочать: метр, метр. І це − взірець, я вас питаю.

    Аж ось телебригада, що короткими перебіжками від картини до картини назбирувала матеріал для новин місцевого далекобачення, вирішила, що треба буде освіжити картинку коментарем і звернулася до сірого блискучого костюма. Він без вагань погодився. А новоявлений дослідник мистецького життя із спритністю розвідника прослизнув за телевізійною камерою й мікрофоном і через мить почув:

− Безперечно, окрасою виставки є видатна робота нашого славетного метра…

   На тлі промовистого виступу десь здалека залунало:

− От і влада присунулась…

− Зараз почнуть піаритися на турботі про мистецтво…

− Ходімо. Я тобі покажу того «клоуна» у картатому піджаку, що виробляє з фінансами коперфілдівські фокуси…

    Юрма посунула ближче до щойно прибулих. Студент рушив теж і раптом відчув, що до його руки щось вкладено і з долоні силоміць сформовано кулак. А ще ледь розібрав шепіт десь збоку:

− Прошу більше не турбувати. І тут не затримую.

   Аж ніяк не прохальне «прошу» і складання докупи фактів − власна генетична субтильність, перебування на чужій території, виразний погляд статечного незнайомця – породило тільки одне можливе рішення: негайно вшиватися геть подалі від мистецтва.

   Рудий «їжачок» нервував щодо свого запізнення на вернісаж. Високі ж гості зазвичай такими дрібницями не переймаються. Завдяки отому «зазвичаю» він і мав можливість насолодитися стандартним офіціозом від початкового «шановні пані і панове» до заключного «дякуємо за увагу». Коли не обрані прямували до виходу, а наближені − до фуршету, юнак, що накульгував на ліву ногу, обрав найкоротший шлях до сивого, статечного. Той стояв обличчям до рудого «їжачка», дивися у простір і щось виголошував:

− Суспільство в боргу перед мистецтвом, − глибокодумна сентенція призначалася громадці паній-хоронительок літературного і музичного напрямків, але була почута і юнаком.

− Перепрошую товариство, що втручаюсь. Але цікаво знати, чи окремі митці збираються віддавати борги окремим членам суспільства? Чи тільки й досі тренують професійну пам'ять?

                                                                                           * * * * * * * * * * * * * * *

    Молода пара повільно рухалася у безлюдді виставкової зали, час від часу зупиняючись біля картин.

− І чого ти мене сюди притягнув. – Вже вкотре говорила студентка економічного профілю, яка була цілком задоволена вчорашнім спілкуванням із студентом технічного профілю з нагоди власних уродин і нервувала через формат сьогоднішньої комунікації. – Ну, що ти тут забув? Оцю мару городню? – І ледь не проткнула накладним нігтем панно. – Або оце страхіття? Кому воно може сподобатися? Тільки голодним мишам, видно. Ні, пацюкам. Миші таких дірок у фанері не прогризли б. – Обурення найвищого рівня кинуло відвідувачку на декілька експонатів вперед, де вона продовжила ділитися враженнями. − От скажи, нащо малювати квіти?

− Ти злякалася конкуренції на ринку флористичних послуг?

− Ні, ні, ні! Хочеш квітку? Купи і нюхай. А це озеро? Ти колись бачив таку воду? І вся ця природа…

− Ти хотіла сказати пейзажі.

− Ну, пейзажі, природа. Яка різниця? Все одно ніяка природа без шашликів нікому не потрібна. Та йдемо! Ні, стій! А це називається рама? Старі дошки… Ні, з мене досить.

− Зачекай. Пройдемо ще й з цього боку, якщо ми вже тут. І мені ще дещо треба запитати там, біля столу, у охоронця.

− Добре. Тільки задля тебе. – На деякий час запала тиша, яку через мить нагло прикінчив ледь не крик. − Ні. Ти подивись. Що за «Камасутра»? А називається «Кава на світанні». А от ще краще. Тю… Так і дитина намалює… Та так кожен зможе. − Майбутній економіст не втомлювалася коментувати. – Цятки, риски, плямки… Нудно. Не люблю картини з дитинства, зі школи… От для чого це мистецтво? Все. З мене досить остаточно. Я − до кав’ярні. Наздоганяй.

    Вже сидячі за столиком, недбало розмішуючи цукор у чашці, дівчина спитала свого супутника:

− Про що ти питав у охоронця?

− Цікавився, коли буде наступна виставка.

− І нащо це тобі?

− Мистецтво збагачує… іноді.


   1505
Реклама
загрузка...
Популярные записи

Логин:  
Пароль:  
Последнее в новостях
У Житомирі за 13 млн грн планують створити сучасний центр для реабілітації учасників АТО, - Ширма
За один день мер Житомира створив дві робочі групи: для розкопок та вирішення долі райрад
В облдержадміністрації звітують про оперативне розчищення доріг в Житомирській області
Наслідки аварії в Бердичівському районі: троє загиблих, водія Renault затримали
Ввечері у Житомирі горів гараж: рятувальники знайшли загиблого 70-річного господаря
ІнБев/НПУ – Ураган (Івано-Франківськ). Пряма трансляція матчу 12 туру Екстра-ліги в Житомирі
День ВСУ, подготовка к Новому году и первый военный бал в Житомире. Фото недели
Громадянин Білорусі хотів дати житомирським прикордонним 50 доларів хабара
Житомирський приватний ЖЕК хоче збільшити плату за вивезення сміття
У Житомирі в лобову зіткнулися два автомобілі, рятувальники витягували постраждалого водія